Волинянин Микола Сичук знає про жахіття війни не з чуток чи кінофільмів. Ще будучи солдатом строкової служби, він потрапив на радянсько-афганський фронт. Через три десятки років він, ні на мить не задумуючись, знову вирушив на передову. Цього разу – добровольцем на Схід України, де воював у складі батальйону «Айдар», доки не отримав поранення.

 

– Як Ви потрапили в Афганістан?

 

– Як і всі, під час строкової служби. Призивався у лави Збройних Сил у  1981 році, у 1982 служив у Львівському Брюховецькому автомобільному батальйоні. Наш батальйон був прикомандирований до туркестанського військового округу. Там я відслужив 10 місяців і повернувся назад у Брюховичі.

 

- Чи відрізняється війна в Україні від афганської?

 

- Швидше ні. Така ж партизанська війна. Ті самі напади на військові колони. Хіба що в Афганістані напади переважно велися з гір, а на Донбасі – з «зеленки». А ще на Сході України воюють переважно наркомани та алкоголіки, якими командують російські спеціалісти військової справи. Та що розповідати. Війна як війна. Бували різні випадки. Іде колона. Стріляють. Якщо першу й останню машину зупинили, середнім шлях перекритий. Добре, коли бочки з бензином не підривають.

 

– Де ж було страшніше?

– Звісно, що в Афганістані. Адже туди я потрапив ще хлопцем, у 19 років. Не буду казати, що страху не було, адже не боїться хіба тільки дурень. Не смерті боявся. Не хотів залишитися калікою.

 

– Ви були в епіцентрі буремних подій на Майдані. Розкажіть, що стимулювало Вас покинути домівку і поїхати в Київ?

 

– А хто ж там мав бути, як не я? Якби кожен думав інакше, Янукович і далі  керував би країною. Я хочу, щоб моя донька мала світле майбутнє. Тому у 2004 році стояв пліч-о-пліч з тисячами українців на Помаранчевій революції, а цьогоріч – на революції Гідності.   Три з половиною місяці – з 10 грудня і аж до до 10 березня – я провів у складі 8-ої афганської сотні на Майдані. Був під час трагічних боїв на Грушевського та Інститутській.  Спочатку наша сотня на Майдані виконувала роль миротворців. Ми дивилися за порядком, слідкували, щоб не було провокацій, не ходили п’яні. Під час боїв виносили поранених, розливали коктейлі Молотова, носили шини, щоб робити димову завісу, а також намагалися стримати молодь, яка рвалася в бій. Але ж всіх не завернеш – мають гарячі голови та юнацький запал.

 

– Чи можна було уникнути такої кількості смертей на майдані?

 

– У нас не було зброї. Хлопці йшли з кийками та дерев’яними щитами проти екіпірованого та озброєного противника.  Чим ми мали відстрілюватися у відповідь. Хіба кийком. Ми бачили, як працювали снайпери. Думаю, вони відстрілювали найбільш відчайдушних хлопців, які рвалися в бій, адже помітив, як пострілам на ураження передували попереджувальні вистріли.

 

– Кажуть, Майдан можна було зачистити за кілька годин. Чи направду це так?

 

– Так, можна було. Але, мабуть, комусь такий розвиток подій був не вигідний. Це політика, а політика – брудна справа. Так, хоча «беркути» змогли підійти за сто метрів до сцени, вони чомусь зупинились. Очевидно, причина на це була. Знову-таки, коли виступали політики, снайпери чомусь не цілили у них, хоча влучали у хлопців, що стояли неподалік сцени.

 

– Чому, переживши одну війну, Ви знову пішли на передову?

 

– Не міг змиритися, що необстріляні діти, які якщо й тримали зброю, то тільки під час присяги, йдуть у бій. Я маю бойовий досвід, тому вже давно хотів поїхати на Схід. Але за віком не підходжу. Тому й вирушив добровольцем. Чомусь наша влада не дала можливості людям, які мають бойовий досвід, які вміють чітко та злагоджено працювати в екстремальних умовах, одразу потрапити на передову. Тоді би людських втрат було значно менше. Нехай ми старіші, але ми вміємо воювати, знаємо тактику бою.

 

– Як юнаки пристосовуються до нових для них умов?

 

– Інколи здається, що хлопчаки вийшли на пікнік чи на риболовлю: шумлять,  курять, веселяться. Згадаймо Волноваху, де загинули військові з Волині.  Думаю, що основною причиною трагедії там став саме брак досвіду. Чому не був виставлений якісний дозор? Чому біля машин нікого не було? А головне, навіщо вони пустили до себе в розташування сторонніх людей? Я прогнозував, що вояків вночі розстріляють, вже тоді, коли побачив, як місцеві  спокійно знімають їх на відео.

 

– Тобто хлопців застали зненацька?

 

– Так. Вони, не маючи досвіду, запанікували. А паніка на війні – найгірший ворог. Необстріляні люди не знають, як поводитися в умовах відкритого бою. Та що й казати: коли їх бомбили, вони втікали, хоча потрібно було залягти.

– Які функції в «Айдарі» виконували Ви?

 

– Хоча я – водій, в «Айдарі» був стрілецьким. Якби мене офіційно оформили як бійця, міг би бути шофером. А так дали автомат – і в бій. Заступник командира батальйону на псевдо «Батя» знав, що я не вперше автомат у руках тримаю. Він також афганець, ми з ним на Майдані разом були.

 

– Чи відчутний у батальйоні брак спецзасобів?

 

– Так, коли я потрапив в «Айдар», екіпірування як такого там не було. Нам бракувало і бронежилетів, і розгрузок. Тому, коли йшли на блокпост, мінялися, хто чим мав. Уже згодом, тоді я вже з пораненням перебував у львівському госпіталі, волонтери передали хлопцям у батальйон камуфляжну форму-«британку», тактичні окуляри, рації, каски, а також розгрузки. Не знайшли тільки тоді підходящого приладу нічного бачення. 

 

– Влада сприяє якось добровольцям?

 

– Ніяк. Всім: бронежилетами, касками, харчами – забезпечують волонтери. Влада тільки дала зброю: автомати, гранатомети, РПГ, набої та ін. І більше нічого.

 

– Хто переважно воює в рядах сепаратистів?

 

– Алкоголіки та п’яниці, як наші, так і російські найманці. Щоправда, є й спеціалісти. Але вони не воюють, а командують.

 

- 14 червня в результаті важкого нічного бою бійці батальйону територіальної оборони «Айдар» звільнили від проросійських терористів і взяли під контроль районний центр Луганської області – місто Щастя. Розкажіть детальніше, як це було?

 

 

– Вночі ми зайшли сепаратистам у тил і почали їх вибивати. Там же захопили та розмінували два стратегічних мости через річку Сіверський Донець.  Там було стільки заряду, що, якби це все вибухнуло, то знищило би наші  блокпости та добру частину міста. Після зачистки, орієнтовно після третьої години ночі, ми отримали наказ повертатися на базу, оскільки на ранок знову вирушати на бойове завдання. Вже о десятій ми виїхали до селища Металіст Луганської області. Там ми натрапили на засідку.

 

– Під Металістом був серйозний бій, під час якого загинули бійці «Айдару». Ви також там отримали поранення? 

 

– На допомогу нам під Металіст приїхав десант. Чотири десантники і наш кулеметник пішли у розвідку з боєм. Я та ще двоє бійців – прикривати роту. Сергій був всього на кілька метрів попереду. Я тільки встиг побачити, як вибухова хвиля відкинула його вбік, і знепритомнів. Отямився, коли мене вже відтягували з поля бою. Тоді й побачив, що осколок вп’явся в ногу. Сергія витягнути так і не змогли, адже стрілянина з гранатометів, автоматів та кулеметів не припинялася ні на мить. Та й не ризикували, розуміли, що він убитий. Ми почали відповзати, але що далі відходили, нас щоразу накривали  вистріли. Так ми просунулися майже півкілометра, а тільки тоді здогадалися, що потрібно вийняти акумулятори з мобільних телефонів. За 20 секунд стрілянина в нашу сторону припинилася. Сепаратисти цілилили тільки туди, де лежав загиблий з увімкненим телефоном. У цьому бою п’ятеро наших бійців загинуло. Ми ж поклали цілий батальйон сепаратистів – мабуть, чоловік з триста.

 

– Тоді ж потрапила в полон і українська льотчиця Надія Савченко на псевдо «Пуля»? Ви бачили, як вона потрапила в руки сепаратистів?

 

– Я сам не бачив, але про це розповідав мені друг. «Пуля» вийшла на трасу, щоб повідомити про поранених та викликати по рації підмогу. Там її поранив у руку снайпер. Вона сама собі зробила укол, перемотала руку і вскочила в танк. Танк виявився без боєприпасів. Тоді її й узяли в полон.

 

– Кажуть, що у бою під Металістом батальйон «Айдар» просто зливали. Як все було насправді?

 

– Все може бути. Не виключено, що й між нами міг бути хтось, хто видав військові таємниці, оскільки місцевих (луганчан, – ред.) у батальйоні було 60 чоловік. Та що говорити, якщо коли ми виїжджали на бойове завдання, хлопчаки дзвонили своїм дівчатам та розповідали, куди й чому їдуть. Телефони ж прослуховуються. Я думаю, що не стільки зливалася інформація, скільки самі, того не бажаючи, могли себе видати.

 

– Мабуть, складно вбити людину. Ви готові були вистрелити у ворога?

 

–  На війні сприймається все інакше. Там є ворог. Якщо не ти, то застрелять тебе. А крім того, під час перестрілки не завжди зрозуміло, чи ти, чи хтось інший поцілив у супротивника.

 

– Як на Луганщині вас зустрічали місцеві?

 

– Є люди, які нас вітають, а є не раді нас бачити. Але переважно ставляться привітно, привозять їжу. Так склалося, що північна частина Луганщини підтримує Україну, а південна – Росію.

 

– За прогнозами, скільки ще часу може тривати війна на Сході України?

 

– Думаю за два–три тижні бої на Донбасі можна завершити. Головне – перекрити кордон, аби унеможливити доступ сепаратистів до джерела озброєння та харчів. Тоді місцеві мешканці їх самі виженуть.

 

Довідка:

 

Батальйон «Айдар» воює в Луганській області і підпорядковується Міністерству оборони. Батальйон складається з добровольців Луганщини, Волині, Харківщини, Києва, Івано-Франківська, Криму і Донецька. Переважно в складі батальйону активісти Майдану, які патрулюють дороги Луганщини та виконують інші завдання.

 

Оксана ДОЛЖКО

Інформація про нас


Інформація про емітент

Інформація про конвертацію
Інформація про власність