Із 7-го по 16-те березня у Сочі проходили ХІ зимові Параолімпійські ігри. У цих змаганнях взяла участь і волинянка Юлія Батенкова-Бауман. Вона виступила у семи номерах параолімпійської програми з біатлону та лижних гонок і виборола три срібні та одну бронзову нагороди. Однак чи легко далася нашій землячці ця перемога та чи задоволена спортсменка своїми результатами?


– Юлю, волиняни спостерігали за Вами впродовж усієї Параолімпіади. Перша медаль – це було вражаюче, а коли пішли наступні, то це загалом неймовірно порадувало. Поділіться своїми враженнями від перемоги та зізнайтеся, як вдалося подолати такі дистанції.

– Передусім, велике спасибі всім, хто за мною спостерігав, переживав і підтримував. Ця підтримка завжди відчувається, вона приємна і додає сил. Якщо на тебе дивиться багато людей, телефонують і хвилюються за тебе, то хочеться боротися, щоб не підвести і оправдати їхні сподівання. Але ця Параолімпіада була особливою: коли я виходила на першу гонку, то знала, що це може бути моя остання дистанція на цих змаганнях, тому що у зв’язку з подіями в Україні ми збиралися бойкотувати Параолімпіаду, нам сказали, що може відбутися лише ця одна гонка, і все. Тому я йшла на боротьбу у біатлоні на дистанції 6 км і викручувалася, як лише могла. Викрутилася на бронзу. Вважаю, що я виклалася непогано. А вже згодом таки були й інші дистанції в лижних гонках, до яких я готувалася дуже ретельно. Загалом у мене не передбачалося ні найменшого промаху, але в зв’язку із тим, що наприкінці моя підготовка до ХІ Параолімпійських зимових ігор трошки «злилася», бо в нашому Західному центрі не було снігу, а також тому, що в якийсь момент не склалися зірки, я не отримала того тріумфу, якого бажала собі та оточуючим, щоб показати, що і в нерівних умовах можна гідно боротися. Тож замість омріяного золота, здобула ще три срібні нагороди.

– Розкажіть, скільки часу тривали тренування та підготовка до Параолімпіади?
– Сезон підготовки тривав чотири роки, а загалом у цьому спорті я вже 10 років, і це моя третя Параолімпіада. Зізнаюся, що весь цей час я постійно тренувалася і ще ні разу не відпочивала та не робила перерв. Якщо інші дівчата ходили у декрет або відпустку за станом здоров’я, то я трималася у спорті усі 10 років, весь час працюючи і тренуючись, особливо останні 4 роки.
– Ви стільки тренуєтеся, а золото так і не вдалося вибороти. Чому? Де були прогалини?
– Я думаю, що це просто не зійшлися зірки. Ще коли я їхала на Параолімпіаду до Ванкувера, то молилася: «Боже, пошли мені золоту медаль, і я піду зі спорту на заслужений відпочинок. Я не хочу більше тренуватися, я втомилася і хочу бути вдома з родиною, із чоловіком…» А тут раз – і золото мені не далося. Всі вже думали, що воно моє, а мені не вистачило секунди-другої… Як таке могло статися, я не знаю. Нині була моя третя Параолімпіада, і напередодні я всім пообіцяла, що таки завоюю золото і зможу піти на заслужений відпочинок, «переключитися» нарешті на сім’ю. І раптом знову цей дивний момент. Я була чудово підготована і довела це декілька разів. Мені здається, що я сама себе споглядала збоку і дивувалася, як так можна. Але золото мені знову не далося не тому, що мені чогось не вистачило, адже я віддалася спорту і тренуванням сповна, а тому, що коли я хотіла піти зі спорту, вища сила подала мені знак, що ще не час. Лише так я можу це пояснити. Мені судилося йти далі і боротися ще. Зараз у мене 8 срібних і 5 бронзових медалей. Але золото завжди у моєму серці, воно близько, і я повинна йти до цієї мети, адже так легше жити. Людина без мети – не людина.

– Нині Ви таки підете у відпустку?
– Так, зараз я піду у відпустку, але обов’язково повернуся і буду далі прагнути до перемоги, адже в мене є недосягнута мета.
– На скільки часу плануєте піти у відпустку?
– Як Бог дасть. Я думаю, що 4 роки – це дуже багато, адже в мене за плечима величезний багаж досвіду. Якщо я їхатиму на наступну Параолімпіаду, то лише для того, щоб боротися і щось довести, а не заради участі, як про це часто кажуть. Для мене участь – не головне, для мене головна перемога!

– Юлю, Ви розповідали, що під час тренувань в Україні Вам було недостатньо снігу. Розкажіть, які умови були створені для тренувань?
– У нас насправді дуже хороша база, створена президентом Національного комітету спорту інвалідів України Валерієм Сушкевичем. Наш Західний реабілітаційно-спортивний центр має все необхідне, просто підводять погодні умови. Зараз в Україні аномальні зими, і цьогоріч снігу було дуже мало. На щастя, люди, які працюють у Західному центрі, встигли заморозити для нас невеликий шматок землі, вкритої снігом. Я вважаю, що саме від нестачі снігу наші тренування трохи «змазалися».
– До речі, а чому із усіх видів спорту Ви обрали саме біатлон та лижні гонки?

– Так розпорядилася доля. Спершу я пішла у літній спорт, але там були свої нюанси. Зрештою, мені просто запропонували біатлон і лижні гонки, і я вирішила спробувати. Мені сподобалося.

– На Олімпійських іграх у Сочі українська збірна посіла 20-те місце у медальному заліку, а на Параолімпіаді – 4-те. Що б Ви могли порадити олімпійцям стосовно того, як треба завойовувати медалі?

– Чесно кажучи, я нічого не можу порадити, тому що, передусім, сама у них вчуся. Спершу з’явився олімпійський спорт, а вже за ним виник параолімпійський. Олімпійці сильніші від нас фізично, а тому ми вчимося у них. Коли наші дівчата виграли золото, це було дуже тріумфально і до мене прийшло натхнення та розуміння, що не все втрачено і що треба боротися. Я дуже пишаюся олімпійцями, які завоювали золото. На Олімпіаді дуже велика конкуренція, а рівень підготовки в Україні бажає бути кращим, тому не кожен може дотягнутися до медалі.


 – Сьогодні на Вашому рахунку вже 13 медалей. Це така неоднозначна цифра, на якій би не хотілося спинятися…
– Це магічна цифра. Звісно, зупинятися на ній не збираюся. Колекцію моїх медалей, думаю, поповнить виступ у Південній Кореї.
– До речі, де Ви зберігаєте свої трофеї?


– Поки що вони всі зберігаються у моїй квартирі в Луцьку, яку я отримала після Параолімпіади в Турині. У мене одна кімната, а тому там мусить поміщатися все. Наразі я мрію про трошки більше помешкання, адже, можливо,  у нас вийде розширити сім’ю.
– Тобто Ви плануєте йти у декретну відпустку?


– Я не хочу забігати наперед, але, звичайно, і це входить у мої плани на майбутнє.
– Міністр молоді та спорту обіцяв виплачувати переможцям певні суми гонорару. Чи були вже якісь попередні розмови про це?
– Такі розмови поки що не велися, бо всім відомо, яка нині ситуація в країні. Хтось, можливо, не отримує зарплату або пенсію. Але будемо сподіватися, що з нами вчинять по закону.


– Зізнайтеся, чи не хотіли б Ви виступити на літній Параолімпіаді?
– Ні, це божевільна праця. У мене й без того підірване здоров’я. Та й недарма кажуть: за двома зайцями поженешся – жодного не спіймаєш. Був момент, коли я це пробувала, але нині то – не найкраща ідея.
– Юлю, у Вас вже є досвід участі у трьох Параолімпіадах. Яка із них, на Вашу думку, пройшла на найвищому рівні?
– Мені надзвичайно сподобалася Параолімпіада в Турині (Італія). Там справді продемонстрували, як треба готуватися до спортивних змагань.

– А в Сочі були якісь недоліки?
– Можливо, але я їх не знайшла. Як на мене, то все було чітко. Особливо порадувала підтримка з боку простих людей, волонтерів. Пригадую, коли я бігла свою останню гонку, то почувалася не найкраще, бо йшла четвертою. Але коли пробігала мимо стадіону, то волонтери почали кричати: «Юля!» Почувши це, я зібралася із силами і прибігла другою. Там була доброзичлива атмосфера і здорова конкуренція. А ще – не було мовного бар’єру і ми могли вільно спілкуватися. Від цього мені було дуже комфортно. Кожен намагався допомогти і ставився з розумінням. Тому немає до чого придертися.
– В той час, коли параолімпійці змагалися, в Україні відбувалися сумні перипетії. Чи відчували це на собі українські спортсмени?

– Так, звичайно. Було дуже важко морально. Ми не раділи ні медалям, ні перемогам, все стримували в собі та глибоко всередині переживали за Україну. Я ж особливо хвилююся за Крим, тому що там народилася і маю на цій території чимало друзів. У Криму в мене залишилися бабуся з дідусем. Важко усвідомити, що у ХХІ столітті можлива така ситуація.

– Як, на Ваш погляд, все це вирішиться?
– Я не знаю, але сподіваюся на краще і прагну, щоб люди теж були на це настроєні. Я – оптимістка і хочу свій позитив передати іншим.
– Як параолімпійці висловлювали свій спротив тому, що відбувалося в Україні?
– Ми носили український прапор, скандували «Україна! Мир!» на відкритті, а на нагородженні прикривали рукою медалі…

– А чи справді українського прапороносця Людмилу Павленко, яка мала на костюмі напис «Мир», організатори шоу намагалися не пропустити на сцену?
– Так, її не хотіли випускати, але спортсмени з інших країн заступилися за нашу атлетку, і вона таки виїхала на сцену та виконала свою місію.

Інформація про нас


Інформація про емітент

Інформація про конвертацію
Інформація про власність