Олексія Чупу із Макіївки можна вважати сполучною ланкою між Донбасом та Україною. Якби не такі, як він, Україна вже б давно втратила Схід. Донецькі інтелектуали недарма кажуть про нього «наш Жадан», адже, як виявилося, 28-річний машиніст потай вечорами пише книги, у яких намагається осмислити історію та простір Донбасу. Нині з-під пера молодого письменника вийшли вже дві україномовні книги «10 слів про вітчизну» та «Бомжі Донбасу». На жаль, військові дії на Сході Україні змусили Олексія Чупу тікати зі своєї малої Батьківщини, тож нині він живе та працює у Львові, а нещодавно, презентуючи книгу «Бомжі Донбасу», побував і в Луцьку.

 

–       Олексію, назва Вашої книги «Бомжі Донбасу» досить провокативна. Чи не було образ із боку жителів Донбасу на цю Вашу книгу?

 

–       Людям, які нині залишилися на Донбасі, навряд чи зараз до читання книг, а от ті, хто по-справжньому читає, вже встигли виїхати звідти і ознайомлені з моїм новим творінням, а тому розуміють, що ніякої образи в цьому заголовку немає. Перед тим, як образитися, я раджу спершу прочитати книгу. А загалом із цього приводу пригадується мені, як у перший день, коли фото обкладинки з’явилося в Інтернеті, якась журналістка з Києва висловила обурення, мовляв, усі починають «гнати» на Донбас, і запропонувала почати писати книги «Сало Полтавщини», «Рагулі Львівщини» і т.ін. Я б радив людям не вестися на такі провокації. Донбас у моїй книзі насправді змальовано у більш позитивних відтінках.

 

 

–       Який меседж Ви посилаєте читачам своєю книгою «Бомжі Донбасу»?

 

–       Ця книга – це передусім певна спроба психоаналізу. У ній, наприклад, можна простежити те, що на Донеччині існувала певна кількість людей, які жили у своєму світі, у них була своя Україна зі своєю історією. Зараз усі ці люди розбіглися по всій країні і, на жаль, у класичному розумінні стали бомжами – у них немає постійного даху над головою, але я знаю, що всі ці люди гідні, вони пробиваються скрізь власними силами, шукають роботу, житло і намагаються триматися в нелегких умовах. Таким чином, ця книга є спробою проаналізувати свідомість донецького українця, щоправда, з певним нахилом у містику. А все через те, що українець на Донеччині ніколи не вважався психічно здоровою людиною. Якщо він був, то піддавався постійним утискам, шантажу, підсвідомим обмеженням навіть за одне слово, вимовлене українською, і це не могло не накладати свій відбиток на свідомість цього українця, на його психіку.

 

–       Чи стикалися Ви з випадками агресії, живучи на Донбасі, і яке там ставлення до всього українського?

 

–       У ситуації агресії я потрапляв швидше відносно, тому що не можу похвалитися відкритим конфліктом. А загалом ця агресія залежить від людей і обставин, починаючи з того, чи людина не вдарилася, встаючи зранку з ліжка. Раніше ставлення до всього українського в основному було там не те щоб негативним, а швидше настороженим. Зараз воно стало різко негативним, тому що люди залишилися без українського інформаційного простору.

 

–       Не так давно Ви переїхали з Макіївки до Львова. Як Вас там зустріли?

 

–       Все, що хотілося б сказати: донецьких там не їдять (сміється – авт.).

 

–       Як Ви вважаєте, чи у світлі останніх подій у Донбасу є українське майбутнє?

 

– Зізнаюся, що ще в січні у мене промайнула така думка, що було б круто, якби для всіх людей із Донбасу, які хотіли б жити в Україні, виділити якусь територію і збудувати там нове місто. Я розумію, що це трохи утопічно, але як інакше? Звісно, українська армія за сприяння певних підкилимних домовленостей Порошенка із Заходом, Росією і т.д. може вибити зі Сходу бойовиків, відновити там дію українських законів, але ми мусимо також пам’ятати, що там повністю знищена інфраструктура. Я не знаю, як це можна відновлювати і чи в сучасних умовах Україна таке потягне. Тому питання навіть не в тому, чи є в такого Донбасу українське майбутнє, а в тому, чи потрібен Україні такий Донбас? Проблема Донбасу в тому, що людей, які там проживають, ніхто ніколи не вчив елементарній правовій культурі, культурі протесту і відстоювання своєї позиції. Ми бачили, що протести 2013–2014 років почалися фактично із Києва та Львова. Це – два міста, у яких політична і правова культура на щабель вища. Натомість Донбас – це регіон, повністю підім’ятий під себе Партією регіонів. Важко навіть уявити, наскільки люди там залежні від «галімої» роботи, жебрацької зарплатні та тих умов, у яких вони працюють. Це ж неодмінно відбивається на психіці і це насправді жахливо! Я думаю, що на Донбасі багато роботи для психологів. А тому я сумніваюся, що в Донбасу є українське майбутнє. Всі ж розуміють, що там залишилося безліч людей, які по факту є громадянами України, але жити в Україні не хочуть. Особисто у мене це не вкладається в голові – як можна ненавидіти Україну, але хотіти отримувати від неї пенсію чи зарплату? Крім того, всі ці жахливі речі, які довелося пережити останнім часом, залишаться у пам’яті людей із Донбасу до кінця їхнього життя. І потрібно розуміти, що таких людей – не десяток чи два і навіть не 2–3 тисячі, їх там десятки, якщо не сотні тисяч, а це надто велика маса.

 

Софія СТАСЮК

Інформація про нас


Інформація про емітент

Інформація про конвертацію
Інформація про власність